Катерина Бойко: «Після Майдану я втратила багато друзів, вони почали говорити, що я наполовину жінка, наполовину солдат»

 

Катерина Бойко разом з сином

За тендітною зовнішністю ховається леді з залізним характером. Вона вміє бути доброю і лагідною, може своїм поглядом втримати десяток бійців, вправно стріляє та щоранку пробігає 10 кілометрів. Мама, дружина, побратим, що підставляє своє плече кожному, хто звертається до неї за допомогою. Це все про тернополянку Катерину Бойко, котра в ексклюзивному інтерв’ю відверто розповіла про себе та ставлення до багатьох подій, які відбуваються в Тернополі та Україні.

«Довелося доводити, що моя дитина має такі ж права, як і інші діти»

– Опираючись на свій досвід, добре розумію, що громадська діяльність часто буває спровокована певними змінами у житті. Що ж підштовхнуло Вас до таких активних дій?

– Почну з того, що я ніколи не ставила собі за мету займатися громадською діяльністю. Це вийшло якось само собою. Я закінчила навчання, здобула неповну вищу освіту за юридичним напрямком. Потім, у 2003 році, народився старший син. І тут постав вибір – піти працювати в суд середньостатистичним державним службовцем чи займатися дитиною. Звісно, я обрала дитину і довший час провела у декреті. Моя громадська діяльність почалась у 2006 році, коли у мене народилася друга дитина. Донька Наталя виявилась незрячою. Це стало справжнім ударом для мене та чоловіка… І я почала боротися за свою дитину.

– У чому саме полягала Ваша боротьба?

– Та навіть в елементарному, щоби послухали та оглянули лікарі, щоби надали інвалідність. Знаєте, складається таке враження, що у нас, в Україні, інвалідів немає, що вони повинні жити в якійсь резервації. Але те, що Наталя не бачить, ще не означає, що вона не такий член суспільства, як і всі ми. Довелося доводити, що моя дитина має такі ж права, як і інші діти. Мою боротьбу помітили й інші люди, вони бачили, що у мене виходить, та почали звертатися за допомогою. А потім сталося те, що я можу вважати переломним моментом у моєму житті, – Майдан.

– Але ж на той час у Вас на руках була маленька дитина…

– Так, Антоніні, наймолодшій донечці, тоді було два з половиною роки. Наталя навчалася в спеціальній школі у Львові, і я фактично жила на два міста. Звісно, рвалася до Києва, та в той же момент розуміла, що передусім я мама, а мама не може покинути своїх дітей. Я була на львівському Майдані, коли відвідувала доньку, і на тернопільському, коли поверталася додому. Добре пам’ятаю ніч Гніву, адже все відбувалося на моїх очах.

«Прихильник того, що чоловік – голова, а жінка – шия»

– А як трапилось, що Ви потрапили до лав «Правого сектора»?

– Я прийшла до них і сказала, що хочу бути корисною, вмію писати та маю юридичну освіту і зрештою можу й канапки робити. У липні 2014 року стала керівником міського осередку «Правого сектора». Скажу відверто: не хотіла цього, але погодилася на посаду тимчасово, бо не було кому. Вважаю, що лідером має бути чоловік. Мені не подобається, коли жінка керує чоловічим колективом. Розумієте, я прихильник того, що чоловік – голова, а жінка – шия. Я займалась координацією і президентськими виборами, формуванням ДВК, чергуванням на виборчому штабі. Згодом мою кандидатуру висунули від партії під час виборів до Верховної Ради. Чи хотіла я цього, мене ніхто не питав. Згодом, так само без моєї згоди, мою кандидатуру було знято, і тільки через рік я дізналася чому. Але не хочу про це говорити, скажу лише те, що це було зроблено не просто так. Багато сили та часу вклала в цю організацію і робила все безкоштовно, без жодної користі та зиску…

– Тоді чому покинули «Правий сектор»?

– Це був внутрішній бунт. До організації почали входити кримінальні елементи. Я написала тоді до Дмитра Яроша і пояснила свою позицію. «Правий сектор» вибрав не той вектор руху. Під прапорами націоналістичної організації почали відбуватися нехороші справи. Тоді я сказала хлопцям, що кримінал і національна ідея – поняття несумісні і не можуть переплітатися.

– Наскільки мені відомо, Ви раніше були членом партії «Батьківщина». Чому покинули її лави?

– Через внутрішні конфлікти активістів з обласним керівництвом партії. Знаєте, я та людина, яка сама собі прокладає дорогу та викладаюся на всі 120%. Не люблю, коли пан вершки збирає, не беручи до уваги тих, хто їх збивав. Тоді власне була вагітна, постійні стреси. Під час президентських виборів 3-тя школа була моєю ДВК, де я фактично мало що не билась із представниками Партії регіонів. У 2010 році було велике розчарування, що Президентом став Янукович, а не Тимошенко.

Тоді через дії обласного керівництва партії не я одна вийшла з її лав і обізвали нас… зрадниками. І я зарікалася: ніякої політики. Чесно скажу, що «макнули» мене тоді конкретно, але вийшла я з того становища достойно.

«Не можу сказати, що я безстрашна, та за себе страху не маю»

– Знаю, що Ви були на передовій. Як воно, побувати там не з позиції воїна?

– Так, у грудні 2014-го я поїхала з подарунками до хлопців. Планувала поїздку з подругою, але вона захворіла і довелося їхати самій. Ми жили у селі Піски, це за 2 кілометри від Донецького аеропорту. Саме в той час закінчилось перемир’я. Все літає-стріляє, а я йду в бронежилеті і касці та розумію, шия відкрита, боки також. Знала, що могла не повернутися…

Кожні 10 хвилин лунав голос із рації, навіть уночі. Тоді була така позиція – «Небо», там стояли хлопці і передавали інформацію, постійно доносилися слова «периметр чистий». Періодично лунала автоматна черга, заснути неможливо. Звісно, згодом і до цього звикаєш. Одного разу прокинулась серед ночі і чую, що дуже тихо, рація мовчить, та й думаю собі, напевне, це я вже вмерла (посміхається, – авт.). І тут рація заговорила і я собі подумки кажу: ху, жива.

– Вам не було страшно?

– Не можу сказати, що я безстрашна, та за себе страху не маю. Боюся за дітей. Розумію, що всі ми під Богом ходимо. У ДТП щодня гинуть сотні людей. Ми не знаємо, де зустрінемо свою смерть. Можна поїхати у зону проведення бойових дій і залишитися живим, а можна сісти в маршрутку і в ній загинути. Але свої дві вервиці я добряче намолила. Я жива – і це добре! Бо був момент, коли просилася їхати на передову, а мій ротний, друг «Барс», казав: «Ти не поїдеш, у тебе троє дітей. Ти не можеш туди їхати, там небезпечно». Але я добре знала, куди прямую, це було зважено та обдумано. Пообіцяла хлопцям, що приїду, і не могла не виконати своєї обіцянки.

– Чоловік не боявся Вас відпускати?

– Думаю, якби він знав, то не відпустив би, бо ставився до цього негативно. Але саме в той час він повіз середню доньку до Львова на навчання. Я ж йому сказала, що їду до Києва, згодом повідомила, що я у Дніпрі. Та ось він мені телефонує, а я вже там, на передовій…

У Пісках були проблеми зі зв’язком. Хто хотів поговорити із близькими, йшов на позицію «Турист». Це кількаповерховий будиночок, частково зруйнований снарядами. І ось я стою на третьому поверсі, а він телефонує. Я підіймаю трубку і чую: «Де ти?» Відповідаю йому і потім у свою адресу почула все, що тільки можна було почути, ну ви уявляєте собі (посміхається, – авт.)?…

– І що було після повернення?

– Моя свідомість ніби повернулася на 180 градусів. Я чітко усвідомила, що і для кого маю робити. Раніше це були абстрактні хлопці, в абстрактних окопах. Скажу, що я стала жорсткішою, спокійніше сприймаю смерть і кров. Поїздка туди мене дуже змінила.

Ви, мабуть, знаєте, що у мене «пунктик» на феєрверки, і не те, що я цього боюся, вони мене бісять. Думки повертають назад. Після приїзду, а це якраз новорічні та різдвяні свята, залпи салютів лунали звідусіль. Я цілий січень просиділа вдома. Це важко і зрозуміють тільки ті, хто був у зоні бойових дій. Важко було психологічно й емоційно. Єдине, що мене врятувало, це тренування зі зброєю.

Правильно кажуть, що можна поїхати і не повернутись. І дійсно, я завжди собі придумувала причину, щоби поїхати туди ще. Навіть думала про контракт. Але усвідомлювала й те, що у мене троє дітей і їм потрібна мама. Це єдине, що мене зупиняє. І навіть зараз, якби мої діти були старші 16 років, тут би не сиділа, поїхала б на Донбас.

«Зброя стала моїм хобі»

Більше цікавих відповідей на сайті gazeta1.com

Заставецький Петро
Автор матеріалу:
Всі 46 матеріалів автора